Ну-що, скоро ви-бач-ай!-тиметься
грозо-ожеледи!-влений дощунчик  
із недбало-пере-звалистого шквалу
за джюрчиків в моїм літнім борщу.

Ті, що спеку умиють і  гаряче каміння
архівної Вінниці  – стануть струм-чищем.
Вчора моє місто похвацимбалилося градом
над міською змокло-озонуватлою уявою.

Ось, отуєчки, на бульварні лип’єфи
вийшли зжалитися три розтролені мамочки, -
неспроможно-нездала постраждала матеріально,
калічно-чала занедбалась соціально,

постраждало-паралічна вимоталась  фізично.
А де ж ваші дітоньки? – Ну-мо, дітки, з дворів,
виносьмось із залежалих  калаталочок,
вигадуймось із зухвалих камчадалоньок,

виманюймось із охлялих  качалівок,
з вимоклими ляльчиними сонечками,  що
віддзеркалюються на емалях дорогих авто.
Хай вони будуть лазити по кружалечкам

з усмішками,  на вимоїнах, де  забовваніє марево
із веселих серпантинів з мільйонів  автомобілів
біля щасливих ательє для бувалих цурпалок,  
окрай розчервонілого палацу з  аномаліями моталок,

неподалік зухвалого парку з регаліями оригіналок,
недалеко паливних заправок з хімікаліями катафалок.