Згадала я, всякі банальщини,
як бувала в бувальцях цієї війни.
Запам'ятала аж шість п'яних
прибайкальських залицяльників,
що вийшли сухими з війни.
Я, така стара файна баба,
а згадала каральний марш
під напад  капралів
на страждальницьких  катафальників,
на замітальних стариганів-асфальтників
із засідки, там, як дали драпака
тама-а, в Качальниках.
Фіг-вам, брати язика в тямки,
мої  хватальники, я, стара баба,
загадала, як тіпалась
на білих плямах війни,
там в шахтах бісились
наші бійці, їм жили тягли,
і бій-тарам за наших
рибальських фазанів,  
в самій їдальні начальниці,
в кримінальній армії,
я очима згадала всіх,
навіть підданих шаманів
як змішала батальні банани  
в італійський вальс,
як танці мальтійців
з машинальним фаршем з баглаїв.
Фіг-вам,  живцем нас,
братульок, не взяти,
ай, за саджальників - жаль узяв,
як в надламі п’яльців ті
кляті байди забивали всіх на війні.
Я, стара баба, а згадала,  
як затямилась лякатись
на приаральських тральщиків
під час скандальчиків
із-за авт  і машин.
Так, тими днями
я зібралась в надії на мир. -
Я цій всій крімінальщині
в країні висказала:  -
-Затям як рвати  ці ями,
це наш причальний фіміам! –
Я завжди  запальна,
з ім’ям патріархальним, Орися,
віддала  в партизани
всі таляри і золоту ламань,
віддала всіх живих синів,
віддала всі заставки з ятаганами,
сама завжди від бальзамів п’яна,
так замахалась з ними.
Згадала, як бачила завади
які  впали на камінь, які затіпались,
хваць-хваць, - там, тама  на дамбі
закачались мани, замахали живим,
на край світу  спіраль  мигав і мигав, -
а я встала,   і впала, -
така патріархальна війна, -
полуда фатальна,
навіть всім закрила очі,
тоді на смерть стояли брати,
жаль,  як каралась, за них.
Ай, я - стара баба, а   загадала,
як стріляла в шайтана Паміра,
він звадив мій імідж-імам,
мій  скіпедр-храмик, мій,
він заламав нам всі брами в храм,
я заваландалася
з тими брамами аж три дні,
на річці в  Крамарівці,  
як в малярських Андах,  -
я їх, п’яних майстрів,  
звідтам гляділа  від півдня, -
бачила, як їхні діти в аквалангах
рискали   скарби давнини, -
да я стара адміральша, -
я хтіла від них три брами для храмів, -
я, при всій живій пам’яті
завжди працювала в храмі.
Да, така фатальна, - і на всіх живих
чхала - ця війна.
Там, цих майстрі-братів
гнітила біда і чиясь пиха, -
всі наші  рідні прийшли, -
впали ниць біля них, -
шпитальних  пацанів
скидали в звіряльник
всі, як астаральні майстри,
заридали від їхніх чарів,
як виникли майстри храмів з янголів –
з-під хмар вийшли пташки-брати -
впізнали, їх страшні жінки, -
ці кляті, кам'яні баби, -
які ясні лики з-під хмари, -
хіба для ласкавих бабів.
А хіба від діяльних  зваб
я   хиріла  в ліщині старій.
Далі навіть в стид
плакати і спішити іти
в райські прийми багатих хат
скрізь залізні грати
аби пізнати і признати
листи від святих,
там в бажаннях  ясно
засяяли  і заспівали
давні ясні  вірші
загнаній від щастя
мамі Світлані,
і бачити її  в драмах-ярах
і в загадках лип тієї війни.
Так, наші пісні забрані, -
ти їх не чуєш,  їх м-ма-а!
Як їм вірити  в тисячі
щирих мрій,
як вдарила ця дурна сила.
Заграй мені щастя
із відкритих звитяг,
і з чистих надій.
Дарма,ай,  велика різниця, -  
чи завітати уві сні в світ краси її,
чи впасти на магістралі
зі сміттям на мінах , -
ай, скажіть, бабцю,
як  завівали тоді зірки, -
дивись, - як впала зірка і зникла,
дивись, найближча зірка, -
не задирай носа, -
загадай бажання,
так, ні, а ти залягай
в гаях біля хатинки спати,
дивись в зірки на Лугані.