Звіріючи, Велика Ведмедиха навстріч екранам кинула зірки… Розгоном з мене вичавило дихання і стиснуло до матюків думки… Адже я теж не лагідна звірина!.. Не блякла Магелланова Хмарина, не штучний інтелект, не з глини голем!.. Я можу без скафандра, чистим полум’ям, згадати тих, які тебе вигонили з такої саме чорної печери, як простір цей без дна і атмосфери. З Ведмедицею разом сунуть в герці страшезні дикі зорельотожерці!.. Тож я, динамік вивернувши хрипом, стаю для них насправді смолоскипом, тіла небесні розігнавши геть. І поміж перешкодами та криками, парсеками наповнений ущерть, охоплюю Ведмедицю собою, стискаючи і же’рців, і жерців, до цяточки планети голубої, куди мій апарат в утомі сів, мандруючи аж до зорі Полярної, що у Малій Ведмедиці горить. А матінка її інтерстелярно мені на вухо й досі щось гарчить. Не ображай, мовляв, мою дитину, – порикує захекано вона. Дивуюся: «Мене береш на кпини!? Я що тобі, міжзоряна шпана?!?» А на кордоні полум’я й пітьми зірки зо світлом граються невпинно й на них ласкаво дивимося ми, малечею приборкані тварини.
|