один-два-три відчиняй каже по тебе прийшли
немає чого чекати, коли розійдуться шви
коли гаряча кров листям сухим зійде у землю знову.
не пам’ятаючи рук римовану мову
відчиняй і на стелю дивись куди-небудь у бік
проступає венами фарба, сліди від куль ще видно було торік
потім під шаром вологостійких шпалер, перезрілого оцту передовиць
все тут змішалося, більше любов і ненависть не розділити, як знекровлена, силоміць
має йти невідомо куди, життя – це тут і зараз, щасливе воно чи ні
ми збираємо чорну ожину, співаємо щось уві сні
прокидаємось, не пам’ятаючи ні мелодій, ні слів
ожини сік на шкірі, знову двійка за спів
не сховаєшся більше нікуди від щему обіцянок та безпорадності втоми
якщо спитає нас хтось, давно не при пам’яті, хто ми
чемні діти культури збиральництва, темних під’їздів, дворів
на дверях табличка «зачинено», ну а чого ти хотів