Опубліковано: 2019.02.26
Поетичний розділ: Філософська лірика

Андрій Теплов

Показалось...

Смыкаются веки под тяжестью праведной жизни.
Усталое солнце уходит в кромешную даль.
Гудит голова, хоть привыкла давно к укоризне.
Луна серебрится, тайком освещая печаль.

Проносится ночь, вся в агонии рваного ритма.
Сереет, светает и, вроде, чуток отлегло.
И снова вперёд, пусть не клеится форма и рифма.
Пока ещё жив… ну, хоть в чём-то с утра повезло.

Забрезжила мысль, что в сравнении всё познаётся.
Наверное, где-то страданья сильней во сто крат.
И крест, что несёшь, по возможностям Богом даётся.
Ведь всё не так плохо, коль видишь в ночИ звездопад.

Душа ожила, заблестела на солнце надежда.
И мир, улыбнувшись, осенней волной окатил.
И день, приходящий, срывает былые одежды.
И вдруг показалось, как будто и вовсе не жил…

16.09.2017 г.

2019
© Андрій Теплов
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Джерело: https://poezia.org/ua/id/49502/
Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

2003-2025 © Poezia.ORG