Я дружбу вищою вважала за любов. У серці відданість видзвонювала лунко, ставала зустріч кожна віщим подарунком і розбиттям залізних дарвінських основ про потяг вижити – усупереч всьому, людську розділеність, суперництво, самотність. І не лякали вже років невідворотність і засторога про суму і про тюрму. Та дружба теж, бува, подібна на міраж, що тішить око, виринаючи в пустелі, в душі розкручує барвисті каруселі, з глибин викопує зухвалість і кураж, в траві одружує синицю з журавлем, їм обіцяє в шлюбі радості по вінця, і серцю ссохлому наказує «розвинься!» -- -- і пломенить воно розкриленим кущем. А потім стиха і невпинно відступа ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна, і вже орудують настійливо і справно вітри відчуження... Ганебного стовпа ніхто не ставить, бо не названо причин, ані образ, ані свідомих винуватців. Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій, без довгих роздумів, без жалю і провин. Не згірше любощів, минає і тепло того, що прийняте за дружбу випадково, і ти готуєшся, що час розвіє знову усе, що серце із довірою знайшло.
|