1 Радіаційний, наче стронцій, і карколомно різномовний, запертий в черепній коробці, усесвіт проситься назовні, туди, де будь-яка істота, по суті, є Великий Вибух, де слів обвуглена марнота міцна, неначе той запридух, бо там без краплі алкоголю в спіралі лущаться орбіти та й розщепляються на долі нового квантового світу, нового всесвіту, і в ньому я виникаю щохвилини, зірками пінюсь, а по тому зникаю знову і невпинно пульсую, та й шукаю згоди між ліхтарями й світлячками, у чорний череп небозводу зсередини б’ючи словами. 2 Десь, череп не пробивши простору, хтось потопає в часу звивинах, як в океані міноносному – підводний човен попід хвилями, і стукотить у дно з бездонного, і ще гуде повітродувкою, і мерехтить всіма нейтронами, нейрони спалюючи думкою, аж глибини клекоче вариво!.. Галактикою в ньому збурююсь, бо в стукотіння це і марево щомиті зовні я занурююсь. В обшивку міст метеоритами щосили в сподіванні грюкаю, що витягну зірок магнітами до себе тих, що каменюками, дахами й цеглою засипані та черепами геть огорнуті, і намагаюсь ними дихати, вдивлятись ними в барви й формули того, що поки антрацитове для зору, дотику, свідомості… А ранок вже еритроцитові сонця фарбує невагомості. Тож додаю до пітьми подуву, зриваю к дідьку піну побуту і черепів тужаві глобуси на єдність космосу випробую. |