***
Спочатку це був поїзд. Потім – дощ.
Реве і мчить кудись вода, вагони...
Я йду до тебе, як ідуть на прощу
Під теплий дах у вечір міжсезонний.

Там, за вікном, за полотном води
У пахощах тим'яну і шафрану
Горить твій світ без квітів і гардин
У тишу вбраний.

Усе в ній є: і вічність, і межа,
І перший гріх, і святість, і утома.
У тиші цій покручена душа
Знаходить те, що так шукає в комусь.

А за вікном гуркоче і трясе,
Змиває всесвіт із залізних рейок...
Тримай цю тишу, зібрану на все,
Що проросте, озвучене, із неї.