Там, де галактика зникає, на самому її краю, я балансую й вигораю до супокою. І свою розтягую орбіту в нитку, на пам’ять вузлики планет на ній скрутивши, аби швидко у спогади, як в інтернет, пірнути і здолати простір всією пам’яттю зірок. От – перший вузлик… То є просто десь на Землі Дніпра рядок у думі міжпланетних мандрів… А цей – на згадку про пейзаж, де в аватари зі скафандрів мій втілювався екіпаж, ледь долетівши до Пандори. А он – чудний Альдераан… Принцеса Лея… Небо хворе… Повстання вибух-ураган, де марить волею вже вітер, а воля вітром нас несе!.. Й новими вузликами світу безмежжя пломеніє все.
|