А сніг іде і спомин навіває
Про ті минулі та щасливі дні,
Про добрий час, який вважаю раєм,
Час, що й донині сниться ще мені...
Високі сосни в білосніжних шатах
І заметіль, де просвіту нема...
Ще й кучугури вищі, аніж хата, —
Тоді ж бо справжня ще була зима!
Хатин в снігу жовтаво-теплі очі,
І вздовж парканів нитки стежечок...
Дитячий гамір майже до півночі,
Й мороз дошкульний з гострих голочок.
Розваг зимових нескінченне море
Побіля водокачки, на горі,
Під темним небом, де сіяли зорі
Ще ліпше, ніж сучасні ліхтарі.
Іржаві санки, ті, що ледве їдуть,
І лижі з дубу — весь достаток наш.
Та і за них завдячуємо діду,
Бо змайстрував для нас їх дід Лукаш.
Зате були ми вільні, наче вітер,
Ніхто не гнав мов мишенят до нір.
Яка простуда! Шмарклі мовчки витер
Й купаєшся в снігу до самих зір.
О, ще забув про ковзани із дроту!
До всього лаштувалися вони.
Чи валянки, чи кирзові чоботі...
То дійсно — кращі в світі ковзани!
І мерзлий краєць хліба ми ламали,
Маленький зовсім, порівну на всіх...
І, дивина, чомусь не сумували.
Я пам'ятаю лиш щасливий сміх...
Якби могли роки ми повертати.
Однак, мабуть, не знайдеш їх ніде...
Таке життя... Не варто сумувати.
Це просто сніг, як спомин, знов іде.