1

Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Тут усе якесь до біса блякле,
навіть якщо флаєру крилом
розгорнути хмар металолом
і торкнутися світила краплі,
раптом ставши ранку джерелом.

Бо в припою ранок потопає,
оловом гойдається довкіл:
в нього угрузає, опливає,
непокора кольорів і крил.
І на це тут ради вже немає.

Без вогнів сигнальних, без наснаги,
линуть островів архіпелаги
у сталеве, сіре та сире,
й тіней лиш виломлюють зигзаги.
Через це я і прошу тебе:
тіням ти не приділяй уваги.
Не чекай, не пам’ятай мене…

2

Дочекаюсь, чуєш, дочекаюсь!..
Хай цей всесвіт часом відгорить!
Простором на згарі спам’ятаюсь,
поки він зірками двиготить.

Океану вранішні атоли
в пломенистій піні сновидінь
враз почнуть, звернувши обрій в коло,
стягувати в точку далечінь.

Вистрелять собою крізь парсеки.
Полетять крізь металеву млу.
Раптом заклекоче десь лелека
й хмаровищ озвучить таїну.

І до тебе блискавка озветься,
і руками сплетемося ми…
Лиш атол кораловий гойднеться,
як на нього ляжеш ти грудьми.

Виберешся. А летючі скелі
відіпхнеш з припою у прибій…
Тільки світлотіней каруселі
огорнуть нас на землі хиткій.