Стареньке літо.
Висохли слова.
Грудьми душі годую віршенятко.
Я Царство Боже у собі сховав
І ні за що не хочу поміняти.

І влада, гроші, слава, даль доріг –
Це суєта,
Бісівські забаганки.
Між ними сатанинські хвіст і ріг...
Інтриги, війни, золото, коханки...

Душа в гріхах голодна,
Як бджола
Без квітів, цвіту, Сонця і польоту.
На Спаса муха так буває зла,
Як біля смітників людська голота.

Зрадливо-підлі виплодки «еліт»,
Що Боженьку за бороду тримають, –
Здається їм...
Стає водою лід.
Та кулі із лайна не виробляють.

Пристосуванець, зрадник і стукач
Свій бал у вишиванках правлять нині.
Тому в Украйні (та й у світі) срач.
І сатанинські чубляться гордині.

Америка, Німеччина... Китай...
Дорослі хлопці...
Є малі й шмаркаті...
Хоча, хоча...
Кумівське «Наливай!»
Заглушує козацьке:
«Не здаватись!»