I

Крайнебо парує за склом орбітального ліфту.
Ранок димиться синім серпанком довкіл.
Хвилі хмаровиння рожево погойдують крихти
з галактик, що відкраяні від буханки опуклих небес  
ножами титанових крил: то пілот Гулівер пана Свіфта
годує маленьких птахів-космопланів планети чудес.

II

Коли ми цілувалися у ліфті,  
уся планета разом з нами
танула і ставала чистим рухом.

А в чорній дірці ліфтової шахти
час зникав за горизонтами подій.

В точку згортався простір. В дві точки, точніше:
в малесенькі,
жагучі вісімки обіймів –  
незнані знаки
вищих математик.

По знаках нескінченності
кохання
ми ринули повз поверхів
та горизонтів тих подій,
що стались у світобудові,
похожої чимсь на будинок,
в якому ми жили з тобою
з досвітнього дитинства.

От перші
поверхи спливли
у зону пам’яті, пір’ясту,  
як хмари, що на собі нас тримали.
Бо там були
ми птахами.

На поверхах
середніх ми
вже ставали літаками.
Нехай
спочатку й паперовими,
та по тому – залізними,
яких ліліпутські ракети вибивали
з польоту, з неба і з життя.
Однак, не вибили нізвідки,
бо ми самі й були
польотом,
небом
та життям.

Воно на верхні поверхи
дісталося,
хоч повідомленнями
про смерть засипало весь дах.
Але, майбутнє
не двомірністю паперу
щомить живе,
а безміром рядків.

ІІІ

Шурхочучи рядками
вікодавніх заклять, формул,
фантастичних романів,
дахом простуємо до країв
атмосфери, з кабінки вилупившись  
ліфта, водночас його
униз
спрямувавши разом з часом,
вкрученим у вісімку сили тяжіння.
І стаємо з кожним кроком потоком  
випромінювання.

IV

Зниклий в хмарах прозірчастий ліфт
перетворюється на пам’ять,
де різночасні
шестірні подій
аварійним спускам
запобігають.

І канати,
наче струни світобудови,
вібрують майбутнім
у квантовій піні руху.

Старий насмішник Свіфт
внизу
вже працює ліфтером,
а діти ліліпутів кричать:
«Почекай
нас, Гулівере!..»
Й ліфт
ретельно вкарбовує Свіфт
в небо.