мовби склавши країну цю, схід до заходу, її склавши по лінії блиску дзеркала, йду по лінії в місто старого захвату, де в порту моряків зустрічають церквою. те минуле, що склалось річними колами, тут знайомлю з тонких наших днів ділянками. і, задіявши свій механізм знеболення, мармур часу цього вивільняє янголів. потирають зап'ястки нарешті звільнені. й, позбуваючись наслідків дружби з тінями, нам наносять на шкіру серпанок спільного наітоншими вістрями - співпадіннями. підповзає теж цівка морського холоду під ключиці погрітись. і запікається, мов почувши присутність невипадкового, що живе випадково у нас між пальцями. так складається світ цей, планетно - змішаний, в архітекторів битви з великим простором. і щоб в паузах нас веселити й тішити, скрізь тут, бач, ходять ангели дітьми-гостями. а по правді – щоб склеювати нерізкості. дощ і море з хвилинами тривко зрощувати. й, набавляючи тебе і мене містом цим, географії позбавляти нас, по-хорошому. |