Життя до цього п'янкою було. Тепер похмілля тупо стука в двері. Неначе увіходжу в НЛО Чи з НЛО виходжу в руки ери. Зіяла чорна дірка у душі, Яку не спирт – Всевишній лиш заповнить. Спішив я жити... І грішив, грішив... І зрозумів, що це життя – Жертовник. Цей світ – жертовник. Я – жертовник в нім. А справжнє щастя тихе, мов рибалка В глибокім сінно-синюватім сні, З якого вийти хочеться, Та жалко. Якби у смерть цей сон мій перейшов, У вічний сон... Що завжди разом віщий. Та ще живу. Ще наламаю дров, Щоби душа злітала вище й вище. На все ж земне дивлюсь, як на вітри, Які давно ловити я покинув. Мов дерево міцне, та без кори, Нагадую то ясен, то ялину. Але в людській комедії живу – Все більше з Богом, менше із народом. В траву лягав, то ляжу під траву, Яка мене із променя відродить. Я фальш відчую фібрами душі. Я емігрую на Той світ, як в маму... Здається, вчора ще туди спішив, А нині зостаюся тут зі шрамами. П'ю вітер із корінням золотим. Коріння вітру чує тільки вітер... Минає час, як різнобарвний дим. І виє вовк. І я сльозину витер...
|