Як в леті чапля зтужавіло вигинає воло – доричний, геть довершений ехін! – над зваленим люстром Десни виводить рімне коло… А я милуюсь любо – в дідька сучий син. Цей білий ієрогліф демотичний, не розтлумачений іще до нинішних часів, до гички липехової дотичний, коли на беріг грузький опустивсь та всів. Ця чапля біла – вічний знак питання, натхненно риторичний, визивний, у непорушній тиші на світанні, похилений й, як збухлий чіп, п’яний. Її втер крейдою в лінолеум шкільної дошки вкляклих в твань заплав натужно, кришачи кути, із болем, шепочучи: «Good bye, my love, eternal love!» Й вона піднялась, смикнувши із піхов леза загнутих хижо тричі кутих крил, втілена у птаха вмить тремка береза, здіймаючи під небокрай вапняний пил. І подалась у вирій, виритий завчасно рискалями криничних копачів, туди, де, вмивши твар росою рясно, змучений місяць простягся й спочив. |