Я зникну на роки і на країни, Стривожена, без цілі і керма. В раптовій екзальтації—без зміни, В нерозумінні тихому—сама. Як уві сні з відкритими очима Кружлятиму --ви будете в той час На запитання знизувать плечима І думати про тих, хто біля вас. Але зненацька, боячись не встигнуть, Я побіжу, як знайдене дитя, Коли човни при березі застигнуть, До скорого готові відплиття. І стане мені ясно до нестями, Чого мені ніколи не забуть. І доторкнусь до кожного устами— До кожного, хто наладнався в Путь. В години ці скорботні і урочі, Що напливають десь із давнини, В тумані будуть голови і очі, В тумані будуть люди і човни. Я розіллюсь як повінь і як повість, Щоби піймать останній дотик рук. Я не навчилась жить, але натомість Скінчила академію розлук.
|