Рядками поем я хапаюсь за вічну безмежність.
Рядками пісень в камінь втесую долю мою.
Сміється із мене отой, що за Всесвітом стежить.
Я також із себе сміюсь...

Сміюся тихенько з дитячих страхів волохатих,
Сміюся надривно зі шрамів юнацьких, синців.
Сміюся сльозинно з дорослої нашої хати,
Яку я залишив заради незнаних світів.

Світи ці неварті, звичайно, сльозини дитини.
Овіяна світлом холодним гаряча печаль.
А спогади теплі до серця летять журавлино
І так журавлино, болюче у космос кричать.

Червоний туман на червоний же мармур Майдану
Ліг тихенько-тихенько –
Як лис на осінню траву.
Він зализує рану.
Я також зализую рану.
Він – мою,
Я – його.
Він вмирає...
А я живу.

Я за когось живу...
Я росту до зорі крізь коріння,
Крізь крилате коріння-проміння
Всесвітніх світил.
То ж душі моїй тут не грозить ожиріння.
Ну а там десь, отам –
У легенях
Космічний пил...

Ліс і море в мені відшуміли й зостались навіки.
Я в безмежжя піду лиш з хрестом на собі і в собі.
Смерть сміється як жінка зі мною –
Чудним чоловіком...
Наша з нею дитина –
Біль.

3 верес. 16.