Найтихіша оаза в буремному світі – Моє рідне село при Сулі, в лободі Рятівній, де роїлись такі розмаїті Мої мрії наївні. Було ж це тоді, Коли голий і босий ходив я до школи, Щоб людиною стати й не гнути горба Задарма у колгоспі, – не буде ніколи Наді мною висіти гербова ганьба Молотка і серпа! Я художником стану Чи поетом – прославлю свій рід і село, І країну свою – золоту Оріяну – Я спроможусь на це, що би там не було! Знаменитим не став я – і то слава Богу, – Гнути кирпу не треба; рабом я не став, Та за те, поламавши радянську систему, Збився з курсу її, щоби вийти на старт Робітничий. А далі поліз по драбині Вже службовій – кар’єри собі не зробив, Та сімох виконробів, що всілись на спині, Сатирично-ліричними стрілами вбив. Став поетом відомим в обмеженім колі І мішенню для певних «дебешницьких» кіл – Всі знання, що набув я у марківській школі, Довелося «похерить», жбурнути під стіл Партократа-наставника... Став дисидентом, Протестантом свідомим. Невдовзі за тим, Мов якийсь єретик, скориставшись моментом Підходящим, Бандеру зробив я святим, А Лук’яненка визнав народним героєм. Став на прю з комунізмом, і в кожну діру За потреби пролазив. Отож з гемороєм Пострадянським нізащо я вже не помру! Пролетів «пролетарієм» я півдержави, Всюди бувши чужим, бо з найнижчих низів, Тож нажив мозолів, не сподобившись слави, Та надбав гарбузів від партійних тузів. Приїжджаю в село при Сулі, в лободинні, Рятівному колись, – не шукаю добра Від добра... Не від голоду штучного нині, А від штучної кривди село вимира. Біль проймає моє сторозтерзане серце: Це ж оаза пустелею нині стає – Хоч моєї вини в цім немає, та все це Мимоволі ляга на сумління моє. Звідси ж я утікав, затаївши образу На кріпацьку покірність своїх земляків, Їхню долю гірку не оплакав ні разу, Хоч, було, присвятив їм немало рядків. Лиш тепер, мов на сповіді, я зізнаюся В недостатній повазі до рідних могил. Зазбираюсь в дорогу, лишень наберуся Відповідно фінансів, відваги і сил.
|