Поховали його без промов під старенькими кленами.
Він Додому пішов…
І до хати пішли ми усі.
Довго-довго здавались дороги нам синіми венами.
Тихо-тихо нам падали зорі – йодована сіль.

Тяжко-тяжко дивилися в себе, поранені ранками,
Бо дорогами болю безсоння червоне блука.
Наші душі терпкі почуваються нині підранками
У безмежному Всесвіті, в міряних небом віках.

Чорне м'ясо печалі ми будемо довго кусать,
На красиву могилу дивитися поглядом пташки,
Уявлятимем пекло і райський заяблений сад,
Де хіхікають змії і голенькі бродять монашки.

А старесеньке світло не завжди тепло принесе.
Ми чекатимем снів чорно-білих про біль нетутешній.
Наш покійник віджив…
Та не знаєм, чи вловлював сенс
Він у сексі, у дружбі, в черешні…

Горе, кажуть, стрічав матюком,
А молитвою – радість просту…
Кажуть, всяко пліткують…
А Бог його знає насправді:
Як лепеха він жив,
А чи мав ще й мету золоту?
Взяв у тайну назавжди.

Чи беріг від любовей раптових сердечко чудне?
Це ж як в космос відкритий виходити в ніч без скафандра.
Темнохвойна туманність огорне смертельно й мене.
За покійником рідним покличе Додому… у мандри…

Я готовий уже.
Я ж -- паломник.
Міжсвіття – моє.
Я завжди на межі, перехресті…
При всякій погоді.
Я ж не заздрісний.
Але отому позаздрю, хто є
Вже у вічнім поході.