Розбираю свій рай, мов пташине гніздо,
Ані після, ні до
Не було в мене раю.
Розбираю
Кохання своє до основ,
До цеглини – свій замок,
До нитки – покров,
До клітини себе розбираю.

Скільки звідси пірнуло крилатого ввись!
Озирнись, посміхнись, -
Це миттєве і вічне.
Скільки ніжністю мрій,
Слів жагою взялись,
Тільки наше ніколи не буде чиїмсь -
Таємниче, незвичне, величне...

Я цей рай у собі пронесу у віках,
У словах,
У думках,
У мовчанні гіркому.
Як же щемно тобою мій одяг пропах!
Як тривожно кружляв
Птах –
Останній наш птах,
Щоб уже не вернутись додому...

Віднайди у глибинах – на темному дні
Наші ночі в раю, що ясніші за дні,
Наше перше мовчання несміле,
Наші крила на двох –
Хоч на двох, та одні!
Все, чим ти назавжди залишився в мені
І чим я у тобі залишилась.