Ця дівчинка в червонім сарафані— вона хотіла, щоб її любили, розшукувала тих, кому погано, давала свої іграшки задурно, лише за похвалу собі прилюдну, за дружбу і за відданість—до гробу. В душі вона невпевненість ховала і все ж втрачала друзів по одному, тікали вони--потай чи відкрито-- і недалеко юрмились, невдячні. Здавалось їй—сміються вони з неї, із щедрості великої кепкують, звертаються до решти, хто лишився, на зраду їх так само підбивають. І ось уже остання з її подруг— ота, що з нею бавилась найдовше, із тих, що так звикаєш-присихаєш, що бачиш їх додатком безголосим до себе, що завжди при тобі буде,-- для затишку, і кпинів, і престижу— й вона убік почала поглядати, до гурту потягнулася чужого, зробила крок у сторону несміло, два береги схотівши поєднати. У дівчинки в червонім сарафані в очах, мов серед бурі, потемніло, опора під ногами подалася, в свідомості крутилося «це зрада», і все в ній збунтувалося панічно, як зранена тварина, скавуліло, у череві росло бажання помсти, жорстокої покари за образу. Ця подруга—остання, найвірніша— ще довго дивувалася : «за віщо? чому мене катовано найтяжче, розтерзано, обідрано, побито? Чи ж мушу в добровільному союзі розплачуватись кров’ю за свободу розширювати коло своїх друзів, розвідувати берег невідомий?» Величний світ, немов старезний батько, засвідчував могутністю мовчання в космічну даль задивленого сфінкса, що колисав зорю цивілізацій: не з гострих протиріч непримиренних ростуть апокаліпсису почвари— а з ревності , розгубленості, страху, щенячого тонкого скавуління... |