Мов зі шкаралущі
                       баркасу,
я стежу, як на небосхилі
народжують вихори часу
безмежного простору
                              хвилі,
які і мене,
              і майдани,
планети, і цілі сузір’я,
гойдають і кидають зрана
у космос.
            Адже недовір’я
до відстаней і перегонів
гривасто-хвилястого світу –
найважчий з фізичних законів,
які на Землі вчили діти,
сховавшись у вулиць розламах
залізобетонно.
                    Нервові,
навчали їх тріщини в брамах
розсудливості
                   містечковій.
Тріщали
           в крихкій рівновазі:
невчасно,
               завчасно,
                             невпору
у тихій підхмарній оазі
затято
дивитися
вгору
й втрачати опору асфальтів,
промов, кулаків і прикладів!..
А всесвітом, без варіантів,
несло буруни зорепадів
над овидом безкольоровим,
над молом з уламків граніту,  
і тілом моїм іграшковим
на березі бавились діти.