Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина злегка нахиляється до тебе— гостя дорогого на цей вечір,-- і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна, й відчуваю погляд твій уважний й награну упевненість у речі. Бачиш—кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці, бачиш ти—обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше, і коли чоло я опускаю, знаєш ти—усі ми в чомусь бранці, та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші. Тут, у ці години вечорові я для тебе—розмаїта ширма, сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає. Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно, так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає. Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно, язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила, і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно, поспішить дітей вона укласти— потай мені вдячна і щаслива. Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти, і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю, і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу, журавлів танцюючих згадавши,позови мене—я зачекаю. |