Він мав продовження—дитячий наш роман. Був страх засвідчити сумні тілесні зміни І недомовками, хоча б до половини Відкрити іншому рубці життєвих ран. В належну паузу, на спогадів межі З’явилось віяло поблідлих фотографій, Де всі були не в міру радісні, завзяті, В припадках сміху бешкетливі і... чужі. Кудись раптово розкотилися слова, І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...» В яких не знаних мені вистудах і буднях Ця люба памороззю вкрилась голова? Не вболівай—мені нітрішечки не жаль Тієї юності, зухвалої й пружної, Твого волосся, ніби хвилі золотої, Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь, І нетривкої оболонки, що врочисто Колись доручено нам було до пори. Її ми в юності бездумно прийняли-- І, як приречені, наповнюємо змістом… |