***
Потяг у нескінченність…
Відстань вдягає стукіт.
Котиться час. Високо
воля в обіймах звуків.
Кіт притулив мурчання
до живота розлуки.
Руки тепло ховають
у невагомість.
Муки
Перемололи жорна –
чорна іржа чекання
Сіється між суглоби.
Стогне образа давня
І скавучить, як докір,
сука мого сумління,
Що уляглась під ноги
жовтим кавалком ліні.

А за вікном світанок
чеше промінню коси.
Сон одягає перстень.
Входиш нага і боса
У підсвідомість долі,
у неминучість ліній
Вічних дротів…
По колу
дихає хлопчик сивий,
Думає і дивує
більше себе.
А ближні,
Ніби осліплі свідки,
сплять на полиці нижній.

13.06.16