Залізу я на вишню разом з Богом
і розгойдає Він її вітрами,
дощем напоїть ягідки вологі,
гілОк торкнеться вОгкими руками....

Він бУде на тонкІй високій гілці
співати стиха і збирать в долоні
від вИшень кісточкИ, мов цього світу
невирішені запитання прохолодні...

І прошепоче Бог поза світами
про біль дощів, про тихий відчай слова…
і про Його – до мене! – сподівання
на покаянь моїх хистку дорогу,            
(- всю всипану із вишні пелюсткАми…)

І вже коли настане врешті вечір
ми сплигнемо із Ним з гілОк утоми
він просто в небо, я – землі на плечі,
на лагідні стежкИ, що йдуть повз дому...

І попрощаємося поглядом, і може
колись іще, коли зростуть дерева
із кісточОк, що ти розсипав, Боже,
- ми погойдаєм зовсім нове небо ))