Земля моя – старий музей, йти до якого на околицю світ-за-очі виткими провулками неба, бруківкою речовини, і слухати, як десь, попереду, сплять в клавесинах ноти, мов зойки півнячі. А ми з тобою вилітаємо опівночі в галактику, де космосу бароко, нібито метафора людей, народжує тривожні й захоплені погляди, втікаючи спіралями в розширені зіниці. Й Землі занедбаний музей потроху зникає в очей глибинах вітринами океанів, гір сходами і стелажами континентів. Планета, що тримається людським теплом, вистуджує без нас лункі пустельні зали всіма забутих міст, у зоряний пил перепалених кабицями тисячолітніх вчорів. Он вони блищать під стінами щитами, обладунками, скафандрами, й, небом опалені, стають сьогоднями, що простують до завтрів крізь космічні та земні портали, династії, фонограми. І студінь край планет обтулює теплість. А ми, два експонати, що втекли, на склі ілюмінаторів та вікон спітнілих малюємо у млі себе самих: непевні плями на туманностях, промоїни в незвідане з солоною вологою розлучень. Історій продуви зі скла дмуть тишею і в ній мовчать клавесини. Втім… Звуки крижані фортепіано падають у вічність. Хто ж це виграє клавішами й долями!? Хто хоче здатися музейним привидом, щоб налякати ввечері відвідувачів ранку?.. Та це ж сам ранок грає, зникаючи в нас мелодіями спогадів і прагнень, що точаться у світ з промивин вікон! І ми з тобою вилітаємо опівночі в галактику, де космосу бароко, нібито метафора, людей народжує. Й тривожні захоплені погляди вплітаються спіралями в розширені зіниці.
|