А ті, хто з нами однієї крові, одного роду, спільного дитинства— ми з ними йшли в урочища спадкові, та гурт, тісний і здружений, розбився. Стояли ми у сонячнім подвір’ї, і хтось так скрикнув тоскно і глибоко. Вітри безумства крутять їх у вирі, куди не прозирає людське око. Що трапилося, Боже, як це сталось? Дивились ми стривожені, непевні,-- те, що було людиною, розпалось, мов сліпо розійшлися шви таємні. Надія нам не вділить допомоги, ми напівмертві в крижанім невір’ї. Які би ми не міряли дороги, нам не зійтись у сонячнім подвір'ї. Тепер в нас—ні ілюзій, ні теорій, ні голосів, пожвавлених в розмові, які ми мали в ранки ті прозорі, виходячи в урочища спадкові. Коли ж ми озираємось востаннє, нас, приголомшених, на мить єднає наше— «Оце життя?--несказане питання.— А ми гадали, що воно інакше».
|