Весна в палких очах рясніє,
кому завдячуєм життям.
А всі закохані в Надію
бажають волі їй, затям.

І кожен праведник зрадіє,
хиткі відкинувши чутки.
Незламна воля у Надії
і розум ясний і цупкий.

Хай брат заклятий шаленіє,
волосся з лютості скубе.
У прірву тягне вже Надія
суспільство жадібне й слабе.

Не здужать вузол склок Гордіїв
пихатих підлих пацюків.
Одна протистоїть - Надія.
Аж приголомшені церкви.

Зерно думок крізь гнів просіяв -
мужів державних закликать
обличчям стати до Надії.
Мерщій звільнитись від лукавств.

Вже кров знесилена чорніє,
долоні в"януть від гвіздків.
Прошу зворушливо Надію -
надію нашу не покинь!

З твоїм життям загинуть мрії,
де звикли честю торгувать.
Ти - наша гордість і Надія,
що в серці вільному жива.