Вібрує час, немов сигнальна линва,    
крізь простори натягнута між нами,    
й пір’ясті хмари по прозорих ринвах
мчать, стигнучи на шкірі неба шрамами.

Мчать, стигнучи в очей куточках зморшками,
витягуючи храми в хмарочоси,
і ми ступаємо ногами босими
по тому, що здається нам стежками.

Та й ступні свої ріжемо у кров
об линву часу, нею всім сигналячи
про те, що ми ще є, що вдвох ізнов
не даємо рознести світ на далечі.

Не даємо розпорошити обрії
на паралелі чи меридіани,
бо ми – не позначки, для креслень добрі,
а креслярі без страху та догани.  

Які єднають неодмінні миті,
щоб ласкавці зустрілись неминуче
на одній ниті, на одному промені…
«Тримайся, любо, я тягнуся пучками!..»

Вібрує час… Вітри гудуть галактики…
Але, хтось усміхається тепло
і линву перетворює в стебло,
з якого ми й зростаємо з тобою.