Під золою згаслого відчуття, передсвітанковими відблисками лик твій роївся, іскрився, шипів і двоївся.
Що ворушило пам'ять – в божевілля – зміїною твоєю, любов'ю, ще й хмелило, совиною волшбою щемлячою – линуло...
А-а-а!
Безсоння палило нестерпно, не даючи забутися, та все глибше і глибше, до самого нутра, і далі, далі, туди, де я бути, ну, ніяк не хотів, я все думав – забуду, забуду, забуду, якщо згадувати не буду, не буду не бу-у-у...
Та от, нахлинула бісова псяка, аасянням штрикаючи в серце...
І нестерпно, нестерпно, нестерпно! Вже...

О-о-о, божечку мій, ПОМОЖИ...