Осінь ледве встигає в додатковий вагон, Сумну самбу відторгнень укладаючи в ритм, А теракотовий шепіт – в похоронний вогонь - Вийди з міста. Побачиш, як він горить. До нервових закінчень цей споріднений дим Не дає пройти повз. Стрічка з ретроспектив, Ніби кішка, м’яку лапу до лез твоїх стигм Прикладає. Не руш. Вона може втекти. Позич пружну безшовну ходу в крадія, Забери у хірурга неспішний підмерзлий біт І пливи за пухнастою, наче все ще вона твоя, Свій утрачений приспів витягуй з її зубів. А тоді – оживи ці сувої добутих знань. Відпровадь од легенів суворий альпійський сніг І прокинься у новій добі відроджень і починань, Де до самої синкопи труби у розквітлий ріг. Звуки оного йдуть в амальгамові небеса, На них сивий Евклід креслить лінії твоїх кіл, Знову правильних, як тоді, коли на листку роса Тихим ранком пускала крізь себе твої думки. Мушлі сірого моря тремтять, мов передчуття. Розсипають свій попіл, а з надр випускають дні, Що написані наново, і ці дні підіймають стяг - Теплий колір любові у передзимовім вогні.
|