Одколовся окраєць місяця од ночі повної,
Гострим вістрям проткнувши небо, висить між зорями.
Молода і гостра, така ж, як місяць, непослідовна я,
Не його ж бо долю – оцього, самотнього, – все повторюю?

Тільки зріє місяць, і наливаюся я так само тугою,
І чим більше сонця у нас, тим глибша печаль несказана,
Бо живу, як місяць – у холодній ночі епохи глупої,
До землі любов’ю, так як він до неба, незримо в’язана.

Ой, ростіть же, крила, і не бійтесь вітру, висоти над прірвою!
Сонце сходить в радості на усі епохи, в облуді втомлені.
І допоки ніч над моїм народом, – живу я вірою,
Що світанок скоро. І до нього стачить нам і сил, і променів.
1.11.15.