їх було саме стільки, як ти рахувала, шукаючи ключ і додому.
тільки біле каміння на пагорбі, мертві не знають від дихання втому.
це тяжіння повітря і запаху, мускус палених парфумів, дивись.
як вода розливається кольору коли та крові, солона колись.

їх було саме стільки, як вийшло до пункту призначення, місто, розбавлене оцтом,
не лишає надії позбавленим імені, віри пестливим пророцтвам,
і коли твоє серце залишиться в скринці поштовій, тобі затісне,
таймер всіх мікрохвиль, на яких він хотів повернутись, засне.

їх було саме стільки, як нас. мерзлим паростком, грудкою тліну,
наче гострим підбором залишити в пам'яті голених слів половину,
так старанно причесаних, складених в парку під білий мармур, де дитя
прочитає по літерам, більше не знатиме слів для життя.