Я мав намір доїхати аж до Ньюарка,
до Прожектора Періс Хілтон і далі.
Я хотів підкорити вершину Монмартра
і навіть священний грааль
твого тіла.
Але те, що було мені миле, стало його замало.
Те, що було мені цінним, бути вже перестало…

Я сказав: «Почекайте!», – і вийшов із потяга.
У мене ж немає потягу до рудиментарних цілей.
Цілий світ – наче вимите яблуко, як дівча без одягу.
З-поміж сотень модних відтінків залишився тільки білий.

І ось я іду по вулиці. І вулиця стала чистою.
Може, нечиста забула, що нині тринадцята п’ятниця?!
Просто я вже не чую лайки – чую, як вибухає містом
у м’язах струнких березневих беріз листя.
І на кожному кроці я бачу лиця Отця…

Я помітив, як ходить пустелею власних сумних ілюзій
мила Марія, налякана – ноги трусяться у підколінках.
Я підходжу до неї й питаю: «Хочеш, ми станемо друзями?»
Вона плаче, і сиплеться терня з віночка її барвінкового.

– Де ти знайшла свого Бога, дівчинко втомлена снігом?
– У сірих іконках, мальованих п’яним сільським художником…
– Де ти знайшла свого дідька, дівчинко втішена сонцем?
– В очах мого милого Йванка, кого пастир назвав безбожником.

Я сміюсь і цілую її просто в скроні, як сестру або доню.
Як Друнвало Мельхиседек цілує дерева.
Як король цілує свою королеву.
Як цілує кохана цвяхом пробиту долоню Христа.

Десь осипаються жовті тюльпани…
Значить, ми не розстанемося вже ніколи.
Повертаються діти зі школи
й у канави кидають підручники.
Ми стоїмо – я і Марія  – у наплічниках, у наручниках
щастя.
І поволі щезає все те, що з пластмаси.
Ми чекаємо, поки настане Час,
і ми станемо сім’ям прийдешньої раси.
Кожен із Нас.