| Мужчина і пам`ятник.
 Натяк прозорий.
 Не садять у парках оцих мандрагори.
 Панують сосонки, вербиченьки, туї.
 Живому жадається огира, збруї,
 Шляхи уявляє: за хмари... все вище...
 Він є повелителем віхоли, хвищі,
 Юнону привабив, менжує зорею,
 Ушкварить Перуном у схилену рею...
 Зліпив янголятко - а посміх чортячий.
 Цибата статура, ще буцає м`ячик.
 Десь мати квилить...
 "Ні, цейтнот - по пленеру...".
 Устигнути б світочем стати в цю еру!
 Вже й пузо, і пейси... Здобутки хирляві.
 Тритон екзотичний на лівій халяві.
 Із хвостик - чеснот, сім рядів прототипів.
 Правиці не дам Шкаралущі Пилипу.
 Друзяки - дуби, споришеві мізери.
 А в мене у клітях - тигриці... пантери...
 "І хочуть свавілля, залізного м`яса..." -
 Сміється з безлюддя руда Аргімпаса.
 У Чутове кличе.
 Там чорні биндюги.
 А я ще тасую петелечки, смуги...
 Свій оцет вирує...
 Рік справжнього меду.
 Метелик на бронзі: оманливе кредо.
 Душа і метал.
 Піджачок, черевики...
 Дрібнота вклякає у тінях великих,
 Устигнувши влізти у шпарки по квотах
 (У фрашки завжди незліченно роботи),
 Замазавши руки у глині прадідній,
 Сказавши про метрів слівце - принагідно,
 Піднявши лист лавра, обслинивши келих...
 Для кого писала про вічне... ой, леле.
 
 https://www.facebook.com/photo.php?fbid=962637813797390&set=a.136243329770180.23899.100001535411743&type=3&theater
 
 |