Зникаю  просто, як зникають зорі.
А смисл того, як  я відчув себе?
Я — не повірив в це, бо тільки хворий
просто без смислу сам собі живе.

Отак порожні в мене мої очі,
забув я їх, був я отут не я,
Ніщо — і все. Не треба бути гожим,
а просто жити, бути, як — земля.

Гойдаюсь в прірві — витісненій морем,
в останнє рушу битий, власний шлях.
І тільки крок під невимовним горем,
лечу у прірву, і горлаю: я-а-а!

Упав на шлях волошок і барвінку,
На моїй шиї  висохлий вінок.
Шкарубкий подих білосніжних квіток
залишив по мені  один ковток.