Знайомій Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора, Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом. Іще не лежала, бродила по хаті потвора – Як баба тхорезна, що пише доноси в райком... Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть – Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх. Вони язиками знущались із тіла предтечі І душу його виставляти хотіли на сміх. Гадюкою чорною голос відьомський звивався. Велика Гординя у серці відьомськім гула. Вона із Христа насміхалась. Не він відцурався... Він всіх би простив милосердно В цій прірвності зла. Невиспана відьма Добро проклинала навколо. На писку страшному чорніла гримаса гріха. І гидко було біля неї, Пекельно і голо. І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав. Аз тихо молився. Хрестився. І крейдяно білим Здавався мені горизонт у червоній імлі. Як відьма радянська вмирала, До неї набігли Усі такі самі – Жорстокі і злі. Бо й батько відьмаки Прислужником був у фашистів. Вона пішла далі, Ну тобто у прірву, ще глибш... А люди не знали... А люди ішли за нечистою. Пропасти могли б. Священик приїхав. Прогнала його кочергою. Не хтіла покаятись – Каже: «Не маю гріхів»... Була ця потвора тілесно колись молодою, Душею ж манила чортів. Відьмака іконою бити сповідника бралась: Летіла крізь двері і стіни ікона свята... Господь не карав. Сама себе баба з’їдала. Мов крила воронячі – Шамкали чорні вуста. ...Любив хтось цю жінку... Йому я, звичайно, прощаю... Прощаю цій дівчинці, Що в ній ховалась колись. От їй принесу я цукерка і пряник до чаю, Бо свічку для неї уже вороги запасли. Вже стелю знімають над відьмою, Щоби погасла: Відьомська ж душонка Боїться цей світ покидать... Рак душ – як і сказ, – То хвороба заразно-опасна, Не лиш для дівок, – А й для націй, Що можуть вмирать, Якщо у них відьми керують царьками земними, Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне. Та будьмо уважні. Бо й грішні вмирають святими... Оця чорна відьма До Бога штовхнула мене. 27 верес. 15. |