Пані Епохо. Банкет Коли всі під вечір звалюють із-за столу, Як із твого життя, Кожен під різним приводом: Комусь на роботу рано, Комусь терміново додому, Залишається тільки тінь навпроти, Що сидить одиноким привидом. Залишаюсь ще я, Також привидом одиноким, Можна їсти руками і вилизувати посуд, Ніхто не скаже — Ату! Вип'ємо з тобою на брудершафт, Моя приятелько Епохо! Єдина з ким після втрати всіх Можна прямо і начистоту. Та що говорити, ти і сама все бачила - Стіл цей, пустий під вечір, Тільки вранці від страв ломився. Коли із кімнати виходить останній, Хто має для тебе значення, Тільки тоді відчуваєш, Як все ж таки ти втомився. І тоді тебе нудить, Від того що всі змагання, Уся боротьба закінчується разом із злістю. Байдужіть і спокій, «Це певно від переїдання» - Шепоче Епоха. Вона ще та приколістка. Спробуй тепер підвестися із-за столу! Жарт жартом, атож, але ноги чогось як ватні. Коли хтось іде, і іде, і іде, І немає уже нікого, Щоб спертись на нього, Стає все складніш вставати. Розслабившись зовсім від випитого вина, Як в марному сні проносяться перед очима, Обличчя людей Яких я знаю і знав, Чуючи тихий гурків дверей І останній зворот плечима, Кохані і друзі, Подруги і вороги, Немов постові що облишили місце посту, Без дозволу йдуть, Лишаючи по собі Лиш чорний і білий сум, І немитий посуд. Дай руку, Епохо, Ти едина хто поруч завжди. Дай руку, Хоч це і не в правилах етикету. Дай руку, щоб встати, І прибрати всі ці сліди. І знайти в собі змогу накрити стіл Для гостей Нового Банкету |