| Свiтлана-Майя ЗалiзнякЧасоворот| З часів Луцилія, Горація
 У ґелґоті втопає раціо.
 Красноголосі йдуть із тіні.
 Скрегоче меч… дюралюміній…
 
 А люду хочеться видовищ.
 Беруть медалі тихі вдови.
 Віншують-поять їх щосвята
 Оті, що каються завзято.
 
 Мігрують звірі, пішоходи…
 Нестримно хочеться Свободи.
 На неї моляться і плачуть.
 Ведуть офіру – упридачу.
 
 Жбурляють факлі та фаготи…
 Лахміттям тішиться жеброта.
 Бряжчать монети, кастаньєти.
 Оспівують царів поети…
 
 Стають чіткими цілі, рими…
 Хверцюють роми-пілігрими.
 Людва гуде… гадає… хоче –
 Охвітних днів, хатинки в Сочі.
 
 Супроти юрмищ – водомети.
 «Ми…» – захлинаються сильвети.
 
 Усе на місці – боси, трони…
 На острівцях – наполеони…
 
 Ізнов тече сльоза вдовина
 На кіски доні, чубчик сина.
 
 Були стрибки – все вищі й вищі.
 Ховайся, душе, на горищі.
 
 Хто у Флоренції, хто далі…
 Ти відшкрібай старі скрижалі.
 Знов буде тихо, майстровито.
 Із хмелю вийдуть афродити.
 
 За ними - мавки, поторочі...
 Не згадуй лиха проти ночі.
 
 Поділять плац на квадратури.
 Люд забандурить кон`юнктура.
 Сватів пов`яжуть рушниками.
 Любіть, плодіться – між божками.
 
 
 2015
 
 https://www.facebook.com/photo.php?fbid=937395976321574&set=a.136243329770180.23899.100001535411743&type=1&theater
 
 
 | 
 2015 © Свiтлана-Майя Залiзняк |