Липка волога обгортає тіло.
Нема дощу, якого так чекали,
Хоча надвечір хмари налетіли
І наче муром небо обіклали.
Здавалось, ось-ось заклекоче злива
І блискавиці спалахнуть у небі,
І під дощем земля дихне щасливо,
Бо він їй нині дуже, дуже треба.
Після спекот вона як удовиця,
Що вже сама втомилась вікувати,
І хоче щоби руки чоловічі
Її могли знов ніжно обійняти.
Щоб стало млосно їй від поцілунку
І спрагле тіло всотало вологу...
Тому і жде дощу, немов дарунку,
Як щастя, подароване їй Богом.