Голка свідомості тягне за собою нитку спогадів, Нанизує хмари сумнівів, сонячні зайчики мрій, Формуючи разок намиста, що прикрасить душу. Твої груди гойдають всесвіт, одягають у хвилі вечір, Причаровують люстро повні, що словами тихенько каже, Що немає за тебе кращих, бо у тебе любов у серці. Я скрутився увесь. Я – вухо: перетворюю світ у звуки І проціджую їх крізь сито, щоб почути лиш те, що хочу, З лабіринтів усіх ефірів пити голос твоєї пісні. Але знову на нитці вузлик припарковує біль до долі, Знову краплі зі стріхи цілять у відкрите до неба тім’я І, як Жан Бурідан про Жанну, я про тебе творю легенду. 10.01.15
|