І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі! Т. Г Шевченко Ні, не по формі, по сердечній суті, Скажу тобі я, батьку, ти — єси! Коли життя в крові, у зраді, в люті, Тебе читаю в ці страшні часи. Ти не такий, як нас весь час учили, Малюючи лубочний образ твій, А потім всіх возили на могилу... А ти ж бо, батьку, справжній і живий! Ти наперед все знав, що нині буде, І сам був з нами в будні і свята... Скажи ж-но, батьку, чи змінились люди, Чи Україна справді вже не та? Чи як й тоді, в далекі дні минулі, Хоч півтора століття вже пройшли, Блукають українці, як поснулі, Ну а «пани» — Вкраїну продали Чи продають, бо поділить не можуть Ті крихти, що не встигли ще продать? А люди, люди, превеликий Боже, Як і тоді, все бачать і мовчать! Ні, не мовчать... Та лиш мала частина Проснулась, встала і готова йти У бій за волю, за свою країну, Долати шлях до світлої мети. Скажи-но, батьку, ти усе ж бо знаєш, Як донести до «хуторян» сліпих, Що той, хто «скраю», — не перемагає, Бо ворог поодинці виб’є всіх! Що лише об’єднавши розум, силу, Ми переможем в цій страшній війні І викопаєм ворогу могилу, І шлях важкий здолаєм «на коні». Як пояснити: поки ми «неситих» Не випремо з державницьких посад, Не зможемо у мирі й щасті жити, Вони нам не дадуть навести лад. Бо розбрат наш — це їх розкішна доля, Вони «жирують» з нашої війни. А наша воля — це для них неволя, Чого ж її й жахаються вони... Нам треба справжніх лідерів загони, Тих, що ніхто не купить за гроші, За ким підуть мільйони і мільйони, Повіривши їх розуму й душі. Нам дуже швидко треба все робити, Бо стільки дарма втратили вже літ, Щоб мати право в тому світі жити, Яким ти свій закінчив ЗАПОВІТ. «...в сім’ї вольній, новій...»
|