Дивлюсь на фото, на свою малечу...
Це років з двадцять десь тому було.
Спокійний, тихий, теплий літній вечір,
Як і саме полтавське те село.
Сиджу на лавці, мов суха жердина,
Вони — обабіч, зовсім ще малі.
Передсмеркова втішена година,
Картопля у тарілці на столі...
Здавалось би, усе буденне, звичне.
Чому ж це серце дивно так щемить?
Мабуть, в буденнім й є оте величне —
Життя коротка, вихоплена, мить.
За плечі обнімаю я малечу
І ніжно їх до себе пригорта.
Куди ж поділись ви, мої лелечі,
Щасливі й незворотні вже літа?
Повиростали діти й полетіли
В відомі лише їм уже далі...
А я дивлюсь на їх обличчя милі
Із фото на кухонному столі...