коли вона кинула мого товариша, якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте, замість нього вкотре залишилося згарище, на якому він і вирішив остаточно вмерти. мовляв, нехай собі відтепер без нього переймається цим світом – жорстоким і ніжним. хай надривно поплаче. і щоб плакала до-о-о-овго... або хай посміється – він помер – це смішно. купив найдорожчого бухла і курева і поїхав за місто, на батьківську дачу. був початок вересня, ще стояла курява. але вже відчувалося щось тривожне наче. він їхав і згадував, як вони познайомились, вона на ходу – навіжена! – читала Сартра. і всі його попередні знайомства і з’йоми видались нікчемними і нічого не вартими. як їх круто кидало-руйнувало-плющило, і одразу ж – зцілювало і здіймало! як геть усі напої здавались цілющими, і було їм мало – так критично мало! о! як вони сходились і розходились! як безбожно сварилися і мирились! як він спав через ніч на запльованих сходах, міцно обіймаючи іржаві перила. як вона не пускала його додому, а він гатив – до крові! – кулаками в двері. згадував спільну ніжність, весь біль і втому, – всі зіпсовані сніданки і всі вечері. ця байда приковувала, як останні вісті, – чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився? чи як він викинувся із вікна в під’їзді, але було стільки снігу, що не розбився. вона різала руки з-за нього тричі. її двічі відкачували від коктейлю з ліків. і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче, ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки. і от він доїхав. і почав готуватись, – запалив цигарку й заходився пити: скільки можна битися у ці стіни з вати, скільки можна розходитися і любити! він бухав – як востаннє. все дужче і дужче. ще поставив вінілового Девіда Бові і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче вже не хоче розумітися на справжній любові. затим прилаштував зашморг до абажура, але тут йому привиділося – і його накрило: так його кликала тільки бабця: – Шура... а ще його обійняли променисті крила... решту він не розказував ні мені – нікому. лиш про те, що виплакав наперед всі сльози. і як його попустило... від крапки – до коми. а цього достатньо, щоб взятись за розум. що справжня реальність – як горнятко чаю, коли його смакуєш – неквапом, спрагло... що чекає дзвінка. що страшенно скучає. і рівно через місяць вона його забрала. ця історія реальна рівно настільки, наскільки реальний мій товариш напроти. я просив його – на вечерю – до картоплі кільки, а він приволік кілька банок шпротів. а за вікнами безодня – глибочезна, синя – на самісінькому споді кишить зірками. і чомусь подумалося про Бога-Сина, хоч до цього не думалося роками. |