О життя, я вітаю тужливе ширяння твоє, Цю розкраяність ліній, оцей паперовий віночок Щастя, що наші жили навиворіт гне, І навчаюся мови твоєї зеленої ночі. А над нашим базаром мететься юрба аонід, І ридають сирени над нашим осіннім вокзалом. Люта осінь, чому ти мовчазно над нами стоїш, Як в’язниця Господня, що долі собою зв’язала. Знову парус розп’ятий і сірий летить в океан, І стоїть кипарис, наче полум’я, чорне і довге, І ніяк не розкриєш забутий колодязь життя, І покинеш, і туга собою огорне. Української тугою стягнуті наші шляхи, Де залишена мойра нам сльози розпечені витре І де чорний лелека над дахом мовчазно стоїть І вдивляється в обрій, в розхитане небо, в повітря.
|