Як мені викрасити за день один звук осоружної війни? Хочу наблизити серця дівчаток до серця дітей - під лелече крило. На батареї зелені декорації, Ат, все у крові. – І манять дівчат журавлі. А старшій було дев’ятнадцять. А ще не було молодшій навіть тринадцять. Розквітлий чубчик у халепі берез повний багряних принад. Я пролітав над курганами, а внизу сивий ковиль - пахучий до сонця, Моя бравурна фінтовочка навперейми зупиняла одних горобців. Яке презирство у них до війни? Затія – за гроші примусила їх захищатись! У той ранок пірнав у гуляй-поле, все - в сльозах, один соловей зависав на вітрах. Новісінький танк вибухнув із зрізаних горизонтів. Прямо з кургану із трьох округлих тираконів запахло вугіллям. І ті самі у западні десять бідних чеченців у засідці любили свій край. А дівчата з хрестами гвинтівок не бачили крові на броні і просили їх: «сделайте милость», не стреляйте!.. А старша сестра, дійсно старіючи, як від кошмару, затуляючись рукою, піднімалася дибки над Донбасом. І командувала тонко: - Оце халепа! - Ану -ка! А я не затнуся! Це мій оковир. - Ой мамочка ! .. Ой рідна! .. - Вогонь! Вогонь! – Давайте у яму! І - залп з автоматів прошив ненависть! У затишку густих отав виростали хлисти. Царівні лежали поранені - без крил. Мені голосили ще у вусі: "Девчоночки, не стреляйте!" Поріділи чисті криниці без хмар на Донбасі. Наче б кам'яна, моя бабина біль. Летів із Дмитрівки до дівчаток, гей сила крил ожила. Аж раптом озвалася мукою рілля, і затнулася – впала, як метрва. Кружляло небо – над нею, крило понижалося все до землі. Тихо і ніжно тлумило в грудях, і терпнули серця – акорди! В очах плакала верба, зарябіла акацією дорога. Із трав замаривів вітер. Опалився гарячий подих і зник у вирії. Заплакав востаннє - і згасла з очей Оксана. Перетягнули Оксану із поля бою у хлів, Туман непролазний визрів в останню дівчину! Ти чумний, ти чуйний! - Опісля розривів пішов за туманами! Розвіявся весь. І знову чути плач малечі, кричать дівчата! Кому у світі – щось не так? Діти обідрані - збирають патрони без батьків! Протяжність крику землі залила заливи. Памороч висілок вирвала переліски з очей. А я, зупинившись на смертному рубежі, забарився... І чую: - Ой , мамочко ! .. - Ой , страшно мені! .. - Ой , мама ! .. - І знову: А де ж ти мамо моя! А з БТР волає: – А- а--а! - загорівся солдат! І вже перед кулями літають гарячі кулі. Упав і злетів. Упав і злетів! Лівіше вовчого бугра загорілися волохаті кущі. Згоріли за мить солдати і жарко так, що не встиг чорний сніп закрити від кривавого свавілля. Оглох навіки. Онімів назавжди. Відлуння у вухах, а я - над полями безкрилий, не почув білих лебедів, що летіли на північ. Побачив, як стікали кров'ю, стікали рани, їй-бо... не встиг заволати... А душі кричали, кричали, кричали... Розмазуючи мої криваві крила на Україні... І падали лелеки на землю. Без тями – у трави гіркі. Полини, полини, полини... Хотів підніматися знову. Не зміг протягнути навіть руки до крила. Вперше за очима погаснув світ. Попіл очей стягнув у біль останній подих. Вітри все наяву колисали крила мої... Вітри колисали крила моєї Батьківщини. І маму мою колисали в траві. А діти кричали, кричали, кричали.
|