Гуляю сьогодні на зустрічі осеней двох.
Одна осенила природу, а інша, а друга...
Льодово постала в душі з вересневих тривог
І кличе туди, де нема ні печалі, ні друга.

Під місячним світлом жовтіють ялини і шлях.
Глибини утомлені.
Водам болить від морозу.
І кисню багато.
І ще не приймає земля
Задумливе тіло,
В якому відмучились грози.

А осінь ця, осінь – як вовчий капкан золотий.
Минулим уже не хвалюся – жебрак із сумою...
Ти, небо осіннє, ти, зірко, ти, доню, прости,
Що був я не з вами...
Хоч був я, на жаль, не з собою.

Було мені важко.
Ділив свою душу, як хліб.
Горілка мені замість Бога стояла під горлом.
А думи летіли углиб, як сліпі журавлі.

Тепер покаянно.
Не людно.
Не смішно.
Не гордо.

Чекаю снігів.
А волосся чека сивини.
За золотом срібло настане в мені і в природі.
Чого було більше:
Вина чи моєї вини?..
Народу в мені, чи мене в українськім народі?

Здається, прийшов я із іншого світу сюди.
Розмова не клеїлась...
Птахом ставав і травою.
А осінь, зима –
Просто змінені стани води,
З якої і я...
А душа зостається весною.