Стоїть весільна осінь на порозі. Іду з корчми у церкву, бо відпив... Перетасую ворогів і грози. Одних простив, а тих перехрестив. Усмішки наші – вже черлені шрами, Подібні – як покійник і дитя, Що йде по колу: з мами і до мами, Набувшись, як удома, у гостях. Ламає нас життя і гне, як лози. Не зломить що – те загартує дух, Як тіло загартовують морози, Як грози – яворину молоду. Я вже також йду там, де треба небу... Люблю Христа, що з храму гнав бариг. Роблю, що хочу, а не те, що треба, Сподобившись тим самим дітвори... Повстав я проти себе словом-тілом, Нічні глибини переживши вщерть. Покаявся. Живу тепер набіло. Люблю життя і поважаю смерть. Мене уже ти не перенатуриш. Моє веселе горе не проп’єш. Бісівське чмо мене ломило з дуру. Те чмо пропало. Я ж навіки є.
|